Цікаво, коли зустрічаєш цікаву людину вона починає тобі подобатись, ти закохуєшся і тут починається найцікавіші моменти твого життя. Тобі здається, що все прекрасно і ніщо не заважає доки щось мале, незначне, змінює все, все що стало тобі дорогим. А буває інакше, весь цей процес відбувається настільки повільно, що і не замічаєш як прийде той час, коли скажеш сам собі, який ти невдаха, що дозволив цьому статися. Не знаю як ви, а я відчуваю себе не покинутим і навіть не засмученим чи вважаю себе дурнем, а лише зайвим. Думки лізуть в голову, себе повністю не контролюєш і розум здавалось такий далекий від серця стає одним цілим. Всю вину спиратимеш на неї але потім себе звинуватиш, почнеш шукати відповіді яких просто немає, не існує і ніколи не існуватиме, адже почуття…. Їх не побачиш і не почуєш, не доторкнешся і не відчуєш на запах. Знаєш вони є, просто існують в кожного із нас і в кожного різні і в той же час схожі.
Прожити двадцять років і дійти до такого, чесно навіть і не думав. Чомусь лише в цей момент, стало боляче і хочеться плакати. Плюю на все і байдуже, що скажуть, готовий в будь-який момент спалахнути. Все змішується, переповнюють емоції яких стараєшся стримувати аби ніхто не замітив і лишили в спокою. Хочеться кричати, битися головою об стінку і зробити щось про що потім пожалкуєш, але це немає значення. І хочеться розповісти все але навіщо комусь я, навіщо? Рідні, друзі і всі знайомі навіть не знають мене, а якщо і знають то не розуміють.
Жити складно і всі це знають та кохати ще складніше. Як хочеться вірити, що це казка у якої буде щасливий кінець та поки що лишається надіятися і вірити, що колись і я зможу отримати те про що мрію.
Оставить комментарий